Я стою на самом краю перил моста и ветер колышет меня, как тросник но, странное дело – я не падаю. Меня качает вперед и назад, передо мной мелькают волны и асфальт, но я как будто прикован к этому мосту – я стою, я не падаю. Стоит ли и говорить, как это меня изумляет? И пугает...
Ветер подхватывает у волн пучок душистых, волнующих своей будоражощей бодростью ароматов и они наполняют мои легкие светом. Или тьмой…
Я пытаюсь понять, есть ли здесь вообще грань и оказывается вижу…
Вижу тот пряный речной воздух внутри меня, вижу свои легкие насквозь. Дыхание воды как будто светится во мне мелкими крупинками в темной, как будто пыльной эфирообразной сущности. Или сути?... Но почему же темной? Да, нет же, - это нечто, похожее на пыль, тоже светится. Но своим странным светом. Это свечение темное, как будто какая-то антиматерия вошла в мои легкие и тяготит их своим темным свечением.
Я всматриваюсь в светлые крупинки в моих легких… Мне становится тяжело дышать, кружится голова, кажется, все мои внутренности сейчас взорвутся внутри меня…. Но вот новый поток ветра бросает мое тело вниз и я стремительно приближаюсь к воде. И следующий поток снова крылом подхвачивает меня и я снова взлетаю. Все как во сне. А мои ступни все так же ни на милиметр не отрываются от перилл. Странно, я уже не на земле. Я на ветру, как последний листок на осеннем клене. Меня терзает холодный безжалостный ветер из одной стороны в другую, я падаю, и поднимаюсь, но я не отрываюсь от перилл моста. Я стою.
Где-то далеко горят огни ночных окон, мерцают гирлянды шоссе. В этом далеком мире есть место, куда можна всегда зайти на чашечку горячего кофе. Но этот мир недвижим. В своей вечной суете он снует туда-сюда, но на самом деле он недвижим. Он как будто застыл, остекленел как игрушечный городок в хрустальной сфере. И кажется, если я вдруг сорвусь с перил и упаду, обрушившись своим истерзанным ветром телом на одинокий мир, он не выдержит, рухнет, разлетится на осколки, которые затем просто разлетятся в неизвестности.
Но я стою на самом краю перил моста и никак не могу упасть. Сорваться с этой чертовой железяки и рухнуть вниз, пропасть в этой черной бездне, раствориться в безликой тишине ночи. Не могуууу... Я стою на мосту. Как на посту. И ветер колышет меня вверх и вниз. Но я стою. Я не падаю, стою. И я знаю, что это стоит того. Но итог… итога не будет. Никогда.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Студентки - Таисия Кобелева У новелі «Студентки» образ Єви-Ніколь і її брата Джеймса, як іноземців, я вибрала не просто так. Кожна людина, стаючи християнином, отримує від Бога якесь завдання, щоб виконати Його план спасіння людства. Іноді людина виконує це завдання далеко віл свого дому. Ніколь не вважала це місто своїм домом назавжди, вони з братом постійно чекали можливості повернутись на Батьківщину. Так само кожен християнин вважає Землю своїм тимчасовим домом. Тут він виконує Божий задум для нього, адже всі люди народились не просто так.\\r\\n В образі Джеймса показаний той старший брат, про якого мріє кожен. Джеймс опікується своєю сестрою і докладає до її навчання чималих зусиль. Він став опорою своїй молодшій сестрі, яка сама б не вижила в чужій країні і чужому місті.\\r\\n Коли Єва познайомила Лізу, а Джеймс Олега, з Богом, вони виконали своє завдання тут і могли повернутись додому.\\r\\n Ліза і Настя на початку твору – символи дівчат, які вважають, що усім для повного щастя, не вистачає бойфренда. Тому вони більше ніяк не могли пояснити веселий настрій своєї сусідки.\\r\\n Ліза – людина, яка шукає сенс свого життя, шукає наполегливо. Будучи на дні відчаю, вона спочатку піддається йому і кидається на Єву з ножем, потім кидає її під машину. Злякавшись свого вчинку, дівчина трішки бере свої відчуття під контроль і зривається на Насті. На самому дні відчаю Бог подав їй свою Руку через пісню, яку вона почула через відкриті вікна Дому Молитви. Там лунала пісня Олександра Бейдика «Отпусти».\\r\\n Настя – образ впертих людей, яким не жаль нікого, крім себе. Однак в кінці твору вона теж приходить до Бога.\\r\\n